Змістовий
модуль 3
«РЕАЛІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНИХ
КОМУНІКАЦІЙ І МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ В СУСПІЛЬСТВІ»
Тема 17
ЗМІСТ, ЗАСОБИ І МОВА
КОМУНІКАЦІЇ. КОМУНІКАНТ І КОМУНІКАТ ЯК СУБ'ЄКТИ СОЦІАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
Зміст і засоби мовної комунікації. Символьна комунікація. Загальна теорія
знаку. Празька лінгвістична школа. Особливості стилів викладу в періодичній
пресі. Семіотика мови: синтактика, семантика, прагматика. Семіосоціологічна
концепція комунікації. Мета комунікатора. Комунікативні ролі. Комунікативна
сфера. Комунікативна особистість. Вимоги до якостей комунікатора. Особистість в
системі соціальної комунікації. Особистість у системі комунікації.
Комунікативна особистість. Комунікативна компетентність. Когнітивні фактори і
характеристики.
Питання на
самоконтроль:
1. Поміркуйте над тим, як формується особистість.
2. Дайте визначення «мовної особистості».
3. Назвіть основні характеристики
теоретико-ґносеологічної моделі мовної особистості.
4. Назвіть загальні ознаки та відмінності, що
характеризують мовну та комунікативну особистості.
5. Перелічіть основні параметри комунікативної
особистості.
6. Поясність, як ви розумієте мотиваційний параметр
комунікативної особистості.
7. Визначте головні когнітивні характеристики
комунікативної особистості.
8. Назвіть характеристики функціонального параметру
комунікативної особистості.
9. Назвіть критерії оцінки комунікативної особистості як
соціального феномену.
10. Визначте типи комунікативної особистості та їхнє
значення в системі соціальної комунікації.
ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА
Караулов Ю.Н.
Русский язык и языковая личность. – М., 1987.
Крысин Л.П. О
речевом поведении человека в малых социальных общностях (постановка вопроса) // Язык и
личность / Отв. ред. Д.Н.Шмелев. – М., 1989.
Уфимцева Н.В.
Мотивация в речевом воздействии: проблемы и концепции // Оптимизация
речевого воздействия / Отв. ред. Р.Г.Котов. – М. 1990.
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА
Выготский Л.С.
Избранные психологические произведения. – М., 1956.
Леонтьев А.Н.
Деятельность. Сознание. Личность // Избранные психологические произведения. – М., 1983. Т.1.
Жинкин Н.И.
Речь как проводник информации. – М., 1982.
Петренко В.Ф.
Психосемантика сознания. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988.
Конрад Н.И. О
языковом существовании // Японский лингвистический сборник. – М., 1959.
Кули Ч.
Социальная самость // Американская социологическая мысль / Пер. с англ.; Ред. В.И.Добреньков. – М.: Изд-во Моск.
ун-та, 1994; Мид Дж. Аз и Я // Там же; Маркузе Г. Одномерный человек // Там же.
Человеческий
фактор в языке. Языковые механизмы экспрессивности. – М., 1991.
Симонов П.В.,
Ершов П.М., Вяземский Ю.П. Происхождение духовности // Серия
«Общество и личность». – М.: Знание, 1989.
Зміст і засоби мовної
комунікації
Символьна комунікація визначається як використання слів, букв,
символів або аналогічних засобів для отримання інформації про об'єкт чи подію.
Таке широке визначення включає в себе ряд складових понять: семантика
комунікацій називає значення слів і символів; синтаксис комунікацій демонструє
взаємозв'язок між символами, які використовують; прагматика комунікацій
розкриває їхню результативність і ефективність при досягненні певних цілей. Символи – це посередники між сутністю
явищ, сенсом і його образом, ідеями, що перебувають за межами чуттєвого
сприйняття, з одного боку, і віддзеркаленням предметів та явищ дійсності при
їхньому безпосередньому впливі на органи чуття.
Окремі вчені (як-от Вадим
Солнцев[1],
Анатолій Вєтров[2]
та ін.) розглядають знак як
односторонню сутність, тільки в плані вираження, форми. Австрійський
учений-позитивіст Рудольф Карнап[3]
розвинув у семіотиці логіко-математичний
напрям.
Типології знаків будуються відповідно до розуміння загальної теорії знаку. Чарльз Пірс розрізняє три типи знаків:
1) іконічний,
його дія базується на фактичній схожості означеного та означуваного (малюнок
людини і сама людина),
2) індекс, дія
ґрунтується на реальній суміжності означеного та означуваного (дим є індексом
вогню, блідість обличчя – індексом нездужання або страху),
3) символ, дія
опирається на умовний, установлений «за згодою», зв'язок означеного та
означуваного (кивок головою, як правило, позначає ствердну відповідь, але у
болгар цей рух позначає негативну відповідь).
Символ, швидше за все, позначає не окремий
предмет або річ, а рід речі. Найпростіший знак – іконічний; сам по собі він не
може передавати інформацію та належить минулому досвіду. Індекс за своєю
природою існує в реальності і здатний передавати інформацію. Ні іконічні знаки,
ні індекси не можуть стверджувати що-небудь. Лише символи, завдяки своєму
загальному значенню, здатні утворити
судження і, отже, можуть формувати думки та поведінку партнера, програмуючи
таким чином майбутнє (дію, реакцію і т.п.).
Найважливіша функція соціальної комунікації – прагматична. Знак актуалізує зміст в
співвіднесеності з подібними собі елементами і в тому випадку, якщо він
представляє соціально встановлену (прийняту, зрозумілу в даному колективі)
інтерпретацію змісту. Або інакше – знак має велике значення для реалізації
цілей комунікації.
Празька лінгвістична
школа займалася
теоретичною розробкою проблеми соціальної
обумовленості знака. Тут знак розглядається як соціальна сутність, що є
посередником між членами даного співтовариства і забезпечує розуміння тільки на
основі всієї системи значень, прийнятою цією спільнотою. Вивченням соціальних
проблем в їх символічному поданні займається символічний інтеракціонізм[4].
У сучасній науці питання соціальної обумовленості знаку вивчаються як з погляду
гносеології, так і загальної методології, головним чином у сфері мови, теорії
прози й поетики, різних видів мистецтва.
Соціологи розглядають соціальний знак як символ,
який може бути реалізований у предметі, слові, жесті, дії або образі. У соціальній психології до символів
належать різні умовні знаки, наприклад, емблеми, ордени, значки, кільця, що
повідомляють інформацію про соціальний статус індивіда, про його приналежність
до якого-небудь руху, організації або групи. Знак, який складений із слова і
позначає певні предмети або речі, може функціонувати як соціальний символ, і цією функцією він відображає соціальні цінності суспільства. Соціальна інтерпретація знаку в різних
суспільствах часто не збігається (наприклад, розуміння автомобіля як соціального
символу в нашому й американському суспільствах).
Соціальними символами можуть бути жести або дії, які
«сигналізують», повідомляють інформацію про соціальний статус або соціальні
ролі комунікантів. Соціальними символами стають навіть раціонально не усвідомлювані,
але важливі для суспільства події, наприклад, народження і смерть. У
повсякденній діяльності людини символами є також вищі соціальні цінності
суспільства – свобода, істина, справедливість, добро, любов.
Семіотика висуває постулат про знак як про матеріально-ідеальне творіння, здатне репрезентувати
інформацію із змістовним аспектом знаку, тобто представляти його у вигляді
узагальненого концепту (добро – зло, керівник – підлеглий). Академік Юрій Степанов[5],
аналізуючи сучасний стан семіотики, пояснює, що заміна «принципу знаку» на «принцип
висловлювання» дозволила розмежувати системи, в яких є висловлювання від
систем, в яких є тільки знаки, але немає висловлювань, бо існують вони,
наприклад, у системі комунікативних сигналів тварин або в системі архітектурних
символів. Це суттєво наблизило семіотику до проблем людської комунікації.
Проблема тепер у тому, як розуміти висловлювання. Чи є висловлюваннями,
наприклад, знак «череп і схрещені кістки» або інформаційні та заборонні Дорожні
знаки, або актуалізоване в мові гасло «Бережись!»? Звісно, ці знаки не
відповідають визначенню висловлювання як семіотичної одиниці, абстрагованої на
основі так званої пропозиційної
функції, яка складається з об'єктивних
постійних компонентів і суб'єктивних
змінних компонентів. До перших
компонентів належить сама інформація, до інших – ставлення до дійсності, оцінка достовірності інформації,
комунікативна установка, емоційне ставлення мовця до інформації. Спеціальна
галузь семіотичного дослідження – мова і
література.
Мовна комунікація – розмовне спілкування. Спілкування
позначає процес обміну думками, інформацією, емоційним переживанням
співрозмовників.
Соціологія розглядає спілкування як соціально обумовлений вид діяльності людей. Психологія досліджує процес встановлення
і розвитку контактів між людьми з метою обміну інформацією. Лінгвісти процес спілкування
представляють як актуалізацію комунікативної функції мови в тих чи інших мовних
ситуаціях.
Головним елементом мовної комунікації є механізм, за
допомогою якого здійснюється переведення процесу передачі і сприйняття
інформації в соціально значимий результат персонального й масового впливу. У соціолінгвістичному аспекті необхідно
вивчати перш за все особливості функціонування
мови в умовах масової соціальної
комунікації.
Особливості стилів
викладу в періодичній пресі
Вибір стилю залежить і від предмету мовлення, і від
загальної обстановки, в якій відбувається спілкування. Для звичної,
повсякденної обстановки характерний нейтральний стиль, для урочисто-піднесених
ситуацій – високий стиль, для невимушено-дружньої обстановки застосовується
частіше знижений стиль. Одиниці мови передають, крім основного, і додаткові значення:
a) про сферу життя, в якій відбувається спілкування (функціонально-стилістичне значення);
б) про види ситуацій, в яких ці одиниці найчастіше
вживаються (експресивно-стилістичне
значення);
в) про суспільну оцінку явищ, позначених цими одиницями
мови (оцінно-стилістичне значення).
Механізми взаємодії
соціальних і лінгвістичних факторів, що обумовлюють соціальні функції мови в
умовах масової комунікації, розглядав Шарль
Баллі (1865-1947), видатний швейцарський лінгвіст, який писав французькою.
Ш.Баллі вважав, що одним з головних завдань стилістики є дослідження розподілу
мовних засобів за сферами або середовищами спілкування і вивчення різних
емоційних забарвлень мови, що виражають різні стани і почуття людей. Він описав
три джерела виражальних, емоційно забарвлених засобів мови:
а) характеризуються емоційним відтінком синоніма
(наприклад, щуплий замість худий);
б) мають соціальне забарвлення (наприклад, використання
арготичних висловів я накрився, мені хана
замість загальномовного – я пропав);
в) переносне вживання слів та граматичних форм.
Семіотика мови:
синтактика, семантика, прагматика
Щоб фахово та методично грамотно досліджувати масову
комунікацію, важливо знати принципи
соціолінгвістичних вимірювань варіативності мови (лінгвістичного,
інформаційно-змістовного і комунікативного) та обґрунтування трикомпонентної моделі вимірювань [«я – інший – третій (хтось або щось)]».
Особливо важливо вивчати роль усних каналів передачі
інформації в формуванні мовних норм. Означені проблеми мають прямий зв'язок з
соціокомунікативним аспектом масової комунікації. Характерними рисами масової комунікації є
функціональна спрямованість і тісний зв'язок із прагматикою. «Перша риса
пояснюється специфікою комунікативного процесу – думка передує мовному
оформленню, і комунікативні одиниці (висловлювання і дискурс), на відміну від
мовних одиниць (слів, не плутати з однослівними висловлюваннями, і
словосполучень), формуються в процесі комунікації. З цією особливістю
комунікативного процесу пов'язана теорія
про двофазну, в іншому варіанті – трифазну
комунікації: (Докомунікативна) –
комунікативна – посткомунікативна». Межі між фазами умовні, адже взаємодія
думки та комунікативних засобів її вираження – це досить складний процес,
«ставлення думки до слова є перш за все не річчю, а процесом, це відношення є
рухом від думки до слова і назад – від слова до думки... Думка не виражається в
слові, але вдосконалюється в слові».
Прагматика як характерна риса масової комунікації
виявляється в тому, що саме в комунікації актуалізуються дві її базові функції
– взаємодія і вплив. Прагматика – це
«розділ семіотики, присвячений вивченню співвідношення (пропорції) знаків,
знакових систем та індивідів, які їх вживають; теорія вживання мови; сукупність
факторів, що визначають використання мови його носіями». У науковий обіг термін
«прагматика» запровадив американський філософ Чарльз Моріс (1901-1979). Він розвивав біхевіористську теорію знаків, прагнучи об'єднати логічний позитивізм та біхевіористський емпіризм і прагматизм. Основою цього синтезу стала
теза про те, що символи співвідносяться 1) з об'єктом, 2) особистістю, і 3) з
іншими символами.
За Ч.Морісом, семіотика
(наука про знаки) – метанаука та інструмент наук. Процес формування знака
він називає семіозисом, а сам знак
складається з чотирьох елементів:
·
власне знак,
·
значення (інтерпретація),
·
означення (десигнат),
·
тлумач.
Реальний десигнат Моріс називає денотатом.
Семіотика складається із трьох частин:
1. Семантика –
відношення знака до об'єкта (природознавство).
2. Синтаксис –
відношення знаків між собою (лінгвістика, логіка).
3. Прагматика
– відношення знака до суб'єкта (психологія).
Прагматичні властивості і відношення, суттєві для
адекватного сприйняття і розуміння текстів, зазвичай не виражаються засобами
знакової системи, що розглядається. Крім суто лінгвістичних і логічних методів,
вивчення прагматичних властивостей і відносин мови вимагає застосування
понятійного і методологічного апарату психології (зокрема соціальної
психології, інженерної психології) та інших наук.
Побудова стрункої теорії
розуміння мови неможлива без визначення співвідношення прагматики та
семантики. Семантика як розділ семіотики (також і логіки) займається аналізом
комплексу пов'язаних між собою понять. Семантика вивчає значення одиниць мови
(слів, поєднання слів). Щодо досліджуваних об'єктів ставиться питання про значення і сенс. Проблематика семантики
виражається в питаннях: «Що означає те чи інше поняття (термін), вислів,
судження?». Об'єктом аналізу є знак,
фрагмент тексту. Фактичне предметне значення (денотат) для будь-якого імені дає
істотну інформацію про це ім'я, але, тим не менше, не розкриває семантичну
проблематику.
Предметне значення визначає обсяг позначеного цим іменем
поняття, але не пояснює його змісту. Інший розділ семіотики – синтактика – розглядає структурні
властивості знакових систем з погляду їхнього синтаксису (незалежно від значень
і функцій знакових систем). Знакова конструкція формується за допомогою
алфавіту (сукупність букв, знаків), правил творення і трансформації.
Названі три рівні дослідження знакових систем
(прагматика, семантика, синтактика) складають комплекс наукових теорій, що
досліджує властивості знакових систем, або систем знаків, кожному з яких певним
чином надається деяке значення. Як приклади знакових систем можна навести
природні (розмовні) мови, штучні мови, мови-посередники (мова Морзе, інші мови
кодів). Нестрогі знакові системи передаються мовами образотворчих мистецтв,
театру, кіно, музики.
Різні знакові системи можна розглядати як моделі певних фрагментів зовнішнього світу,
що формуються в ході пізнавальної та практичної діяльності людей. Синтаксичні
зв'язки в межах простого речення будуються як ланцюжок пов'язаних слів. Такі
зв'язки формуються за ознаками підпорядкування і творення. Складні речення
можуть будуватися одночасно за ознаками підпорядкування і творення або ж лише
на основі однієї ознаки (складносурядні, складнопідрядні речення).
У семіосоціологічній
концепції комунікації (використання знаків і знакових систем у спілкуванні)
поняття «комунікація» не є синонімом поняття «інформаційний вплив». Більш того,
реалізація ідеї «суб'єкт-суб'єктного» відношення передбачає спілкування в
режимі діалогу режимі, тобто наявність зворотного зв'язку. Спілкування –
соціально обумовлений процес взаємозв'язку і взаємодії соціальних суб'єктів
(груп, особистостей).
Процес спілкування включає в себе обмін думками і
почуттями між людьми в різних сферах, реалізується переважно за допомогою
вербальних засобів комунікації. Наступні елементи спілкування – це ідеї,
цінності, думки, ідеали, почуття і настрої. Утілення соціальних цінностей
здійснюється і за допомогою матеріально-речових елементів, і в цьому сенсі
матеріальні цінності також є посередниками в певних формах спілкування. У
процесі спілкування передаються не тільки фрагменти інформації, а й соціальний
досвід, відбувається зміна сутності суб'єктів взаємодії, відбувається
соціалізація особистості.
Вибір стилю спілкування залежить від індивідуально-типологічних
можливостей людей, що вступають у взаємодію. Серед них – особливості
комунікативних можливостей людини, сформований характер відносин з конкретними
людьми і колективами. З-поміж стилів спілкування виділяють творчо-продуктивний,
дружній, дистанційний, що пригнічує, діловий та ін. Особливе значення в
спілкуванні має усне мовлення і так звана паралінгвістична
система інформації (мова міміки і жестів), в якій фіксуються певні
соціальні значення. Мовна діяльність
– це система умотивованих мовних дій людей у соціально значущих ситуаціях,
обумовлених правилами і нормами мови, прийнятими в суспільстві.
У вузькому розумінні поняття «мовна діяльність» і
«комунікація» несуть однакове смислове навантаження. Однак ці поняття не є
синонімами, хоча в ряді випадків вони взаємозамінні. Мовленнєва комунікація – це процес, тобто цілеспрямоване
спілкування, реалізоване в конкретних ситуаціях згідно з нормами мовної
діяльності. У вужчому розумінні – це соціально обумовлений процес передачі і
сприйняття інформації в умовах міжособистісного і масового спілкування за
допомогою вербальних і невербальних комунікативних засобів.
Мовна діяльність передбачає наявність спеціально
організованих і обумовлених мотивами системних дій.
Мета комунікатора.
Комунікативні ролі. Комунікативна сфера
Щоб оволодіти конкретною аудиторією, комунікатор
(комунікант) повинен визначити її соціальну орієнтацію, знання та інтереси. Залежно від цього підбирається форма інформації, її обсяг і
структура, а також засоби її передачі. Причому не будь-яка інформація служить
реалізації основної мети комунікації – передачі змістовної інформації. Одна
частина інформації є фоновою, інша
несе лише емоційний заряд, третя – асоціативну функцію, нагадуючи про
що-небудь, викликаючи потрібні для даного випадку асоціації.
Щоб уточнити комунікативні ролі, слід визначити
взаємозв'язок між роллю і статусом. Соціальний статус певною мірою обумовлює
рольові відносини комунікантів: знаючи соціальний статус комунікантів, можна
доволі точно прогнозувати їхні рольові функції та способи їхнього вираження.
Одночасно за комунікативними ролями можна визначити соціальний статус
комунікантів.
Терміни «статус» і «роль» певною мірою пов'язані з
поняттям «соціальний стереотип», яке
ще 1921-1922 рр. на позначення стійких образів соціальних об'єктів і подій
впровадив у науковий обіг американський учений Волтер Ліппман. Прикладами стійких образів вважають консерватора,
поліцейського, фермера, безробітного і т. п. Стереотипи соціальних об'єктів
можуть бути як позитивними, так і негативними. Останні сприяють виникненню
та поширенню неприязні та упереджень на різних рівнях (від групового до
суспільного). Завдяки комунікативній установці,
регулярності та повторюваності стереотипи здатні формувати образи
комунікантів.
Процес комунікації, включно з головним компонентом – обміном інформацією між
комунікантами – здійснюється в
комунікативній сфері.
Комунікативна сфера охоплює комунікативну діяльність людини,
спрямовану на передачу-прийом інформації (повідомлення), духовній, політичній,
економічній, виробничій сферах життя. Комунікативна сфера інтегрує низку соціально значущих характеристик комунікації,
як-от: смислова інформація, соціальний статус комунікантів, їхні комунікативні
ролі і ступінь умотивованості під час обміну інформацією, чим і визначає собі
домінантну роль у комунікативній системі.
Комунікативна
сфера по-різному «реагує» на повідомлення. По відношенню до суб'єкта подій (повідомлень)
вона буває дружньою, нейтральною або ворожою. Ця реакція середовища залежить також від якісних параметрів
інформації. Так, наприклад, «дружнє» середовище сприйме негативну інформацію із
співчуттям, а вороже – зловтішно.
Комунікативна
сфера визначається рівнем соціально-економічного та культурного розвитку
суспільства. Основним критерієм
класифікації комунікативних сфер є інформаційне
поле дискурсу, а допоміжним – спосіб і засоби вираження інформації.
Розрізняють такі комунікативні
сфери:
·
споживчо-побутова,
·
ділова,
·
наукова,
·
професійна,
·
художньо-творча
Вони відрізняються
функціонально-стилістичними особливостями мовних елементів, що використовуються
в конкретній комунікативній системі.
Комунікативна особистість. Вимоги до якостей комунікатора.
Особистість в системі соціальної комунікації
Науковці та практики вивчають особистість у різних умовах
життєдіяльності: homo sapiens – «людина розумна»; homo politicus –
«людина-громадянин»; homo consuments – «людина-споживач»; homo liber – «вільна
людина»; homo loguens – «людина, яка спілкується». З погляду соціальної
комунікації, найцікавіше вираження – homo loguens, адже дозволяє людині
реалізуватись як комунікативній особистості.
Поняття «особистість»
- основне у вивченні комунікативної особистості. Категорія «особистість» як
філософське, соціологічне, психологічне і лінгвістичне поняття розкриває
соціально значущі якості індивіда. Множинність підходів і різноманіття теорій і
концепцій особистості розкриває складність проблеми обґрунтування соціально
значущих ознак особистості. Безліч теорій розглядає особистість як специфічне
утворення. Соціологічна концепція
особистості сформувалася наприкінці 19 – на початку 20 століття. Також були
розроблені: теорія дзеркального «Я»,
рольова теорія, особистісні концепції необіхевіоризму, теорії референтної групи
та ін. (ми вивчали їх більш докладно у попередньому змістовому модулі).
Особистість у системі
комунікації
Особистість, яка створює і сприймає мовні тексти,
прийнято називати «мовною особистістю».
Так, Юрій Караулов вважає, що мовна особистість здатна творити і сприймати
тексти, які розрізняються за:
а) ступенем структурно-мовної складності,
б) глибиною і точністю відображення дійсності,
в) певною цільовою спрямованістю.
За Ю.Карауловим, моделі
мовної особистості мають три рівні:
·
вербально-семантичний;
·
лінгво-когнітивний;
·
мотиваційний.
На думку В.П.Конецької[6],
така модель дозволяє розглядати різноманітні якісні ознаки мовної особистості в
рамках вербально-семантичної, когнітивної та прагматичної характеристик.
Вербально-семантична, тобто власне
мовна характеристика включає в себе увесь запас слів і словосполучень,
якими користується особистість в природній вербальної комунікації. Також
звертають увагу на вміння правильно використовувати вербальні засоби відповідно
до норм соціальної диференціації і варіативності, функціонально-стилістичної
цінності, на виявлені порушення нормативних правил словотвору, граматики і
вимови.
Когнітивна (пізнавальна)
характеристика пов'язана з
інтелектуальним потенціалом особистості, її пізнавальною діяльністю. У
свідомості кожного індивідуума ідеї представлені у вигляді ієрархії системи
цінностей. Особистість виявляє себе і через використання своїх улюблених
розмовних формулювань, авторських мовних зворотів.
Прагматична
характеристика
розкриває мету і завдання комунікації, інтереси, мотиви і комунікативні
установки. Прагматичну характеристику становлять чимало «комунікативно-діяльних
потреб» особистості. Спроби визначення типових ситуацій і комунікативних
установок, їхньої систематизації, вжиті психологами, соціологами, лінгвістами,
поки не дали стрункого обґрунтування структури прагматичної характеристики
особистості. Проте обґрунтування моделі мовної особистості є значним внеском у
розробку теоретичного та практичного аспектів соціальної комунікації.
У теорії комунікації важливе визначення кореляції поняття
мовної особистості з поняттям особистості як члена різних соціальних структур.
Оскільки мовна особистість бере участь у всіх типах комунікації, при її описі
необхідно враховувати не тільки індивідуальні характеристики, а й норми
мовленнєвої діяльності відповідної соціальної групи. Не менш важливим є
вивчення комунікативної функції
мовної особистості в процесі різнобічної комунікативної діяльності.
Поняття «комунікативна
особистість» ширше за поняття «мовна
особистість». Прояви комунікативної особистості обумовлені сукупністю
індивідуальних властивостей і характеристик, які забезпечують вміння вибрати
схему передачі інформації в конкретній ситуації, адекватно сприймати
інформацію. Комунікативна особистість характеризується мотиваційними,
когнітивними і функціональними параметрами. Цілком зрозуміло, що ряд
характеристик мовної та комунікативної особистості перетинаються. Проте вони відіграють
різну роль у формуванні особистості.
Мотиваційний параметр визначається комунікативними потребами і
займає центральне місце в структурі як мовної, так і комунікативної
особистості. Він стимулює комунікативну діяльність і одночасно характеризує індивіда
як комунікативну особистість. В ієрархії особистісних потреб, яку обґрунтував
американський психолог Абрагам Маслоу
(1908-1970), обґрунтовано й мотиви, що сприяють особистісному зростанню, і
мотиви, що зумовлюють комунікативні потреби особистості (соціальні, престижні,
духовні). Комунікативна потреба
взаємопов'язана з комунікативної установкою і визначається необхідністю
індивідів в обміні смислової й оцінної інформації у процесі життєдіяльності. Мотивом комунікації може бути
психологічно обумовлена потреба співпереживання, а сформована на цій основі комунікативна установка формується на
базі вербальних і невербальних засобів комунікації. Таким
чином, умотивованість через певні механізми впливає на комунікативну
діяльність.
Когнітивний параметр формується у процесі набуття пізнавального
досвіду індивіда. Знання комунікативних систем сприяє адекватному сприйняттю
інформації і дозволяє відповідно до комунікативної установки впливати на
ситуацію. Здатність сприймати свою
«мовну свідомість», а також усвідомлювати
та оцінювати сам факт такої свідомості і давати адекватну оцінку когнітивному діапазону партнера є основними характеристиками комунікативної особистості. Когнітивний
параметр мовби зв'язує мотиваційні та функціональні параметри.
Функціональний параметр характеризує комунікативну компетентність.
Володіння вербальними і невербальними засобами, вміння варіювати
комунікативними засобами в процесі комунікації, побудова висловлювань та
дискурсів відповідно до норм обраного комунікативного коду і правил «мовного
етикету» є характеристиками професійної
компетентності.
Комунікативна
особистість – це
специфічний соціальний феномен. Для виконання таких соціально значимих функцій
як взаємодія і вплив комунікативна особистість повинна володіти низкою
індивідуальних характеристик (комунікабельність, харизма та ін.). Поняття
«комунікабельний» за змістом відповідає значенню «товариський, говіркий», а за
формою близький за значенням «той, що повідомляє, передає». Комунікабельність
особистості передбачає здатність легко встановлювати і підтримувати контакти.
Комунікабельність людини залежить не тільки від його психологічного типу, але і
від соціального досвіду.
Харизма (грец. Charisma – милість, божественний
дар) – виняткова обдарованість, особиста чарівність, привабливість людини,
зумовлені не тільки її зовнішніми даними, але й такими індивідуальними
характеристиками, як мудрість, героїзм, святість, цілеспрямованість дій,
розуміння цілей, схильність до лідерства, рішучість, експресія та ін. Усі ці
якості характеризують «харизматичну особистість» - образ, який формують та
підтримують засоби масової інформації щодо лідерів, які прагнуть всеосяжної
влади.
Кожен комунікант виробляє свій власний «комунікативний стиль»: домінантний,
драматичний, аргументний, спокійний, уважний, відкритий і ін. За соціальною
значимістю функцій можна виділити два
типи комунікативної особистості: домінантний і демократичний.
До комунікатора висувають високі вимоги щодо
професіоналізму та особистих якостей, включно з комунікативними вміннями.
Комунікатор, включений у систему усного
спілкування, повинен мати хорошу дикцію, приємний тембр голосу, добре
володіти фонаційними комунікативними засобами, які передають тональність
повідомлення та експресію.
Можливості встановлення і підтримки контакту обумовлені
взаємодією різних умов спілкування (просторових, тимчасових, психологічних,
соціальних). Основою як в міжособистісній, так і масовій комунікації є соціальні умови комунікації, насамперед
соціологічна домінанта, яка визначає наявність або відсутність контакту між
комунікантами, ціннісні орієнтації, які допускають оціночне ставлення до
учасників комунікації.
Комунікативна
компетентність
оцінюється низкою когнітивних факторів:
·
знання про навколишній світ,
·
соціальні цінності,
·
здатність адекватного сприйняття інформації.
Комунікативна компетентність актуалізується з урахуванням
конкретних соціальних умов комунікації. Вона є складовим компонентом
соціального статусу. Можна виділити деякі ознаки соціального статусу індивіда
за рівнем його комунікативної компетентності.
Суттєві когнітивні
характеристики комунікативної компетентності:
·
здатність до узагальнення та систематизації багатовимірного сприйняття
навколишнього;
·
здатність до адекватної оцінки «статусу мови»;
здатність
до розуміння смислової та оцінної інформації.
[1] Солнцев В.М. Язык как системно-структурное образование. – М.:
Наука, 1977. – 341 с.
[2] Ветров А.А. Семиотика и ее основные проблемы. – Москва: Изд-во
полит. лит., 1968. – http://lib.vvsu.ru/books/semiotika2/default.asp
[3] Карнап Р. Значение и необходимость. Исследование по семантике и модальной
логике. – М.: ЛКИ, 2007.
[4] Символічний
інтеракціонізм – одна з провідних парадигм соціології,
яка прагне розуміння поведінки людей. Прихильники теорії СІ упевнені в тому, що
кожний індивід має власне тлумачення своїх дій, вчинків у будь-якому акті
взаємин.
Немає коментарів:
Дописати коментар