Підготував та адаптував М.Г.Житарюк
КОМУНІКАТИВНІ ДИСКУРСИ
В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІЇ
Множинність трактування поняття «дискурс». Різновиди
комунікативних дискурсів
Рекомендована
література:
1. Дейл Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – М., 1989.
2. Discours de la method (Декарт Рене. Дискурс як метод). – 1637.
3. Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990. – С.136-137.
4. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Громʼяк, Ю. І. Ковалів та ін. –
К.: Академія, 1997. – С.201-202 (752 с.).
5. International Encyclopedia of Linguistics: 4 vol. – New York; Oxford, 1992.
– Vol. 1. – P.356-358 (Міжнародна лінгвістична енциклопедія: 4 т. – Нью-Йорк;
Оксфорд, 1992. – Т.1. – С.356-358).
6. Павличко Соломія. Теорія літератури. – К.: Основи, 2002. – С.34-36.
7. Почепцов Г.Г. Теорія комунікацій. – 2-вид., доп. – К., 1999. – С.75-99.
8. Фуко Мишель. Слова и вещи. – М., 1977. – С.150, 282.
9. Ганошенко Юрій. Полісемія в літературознавчій термінології // http://web.znu.edu.ua/99/l-article.php?item=29
Самостійна робота
1.
Опрацювати рекомендовану літературу з метою підготовки до семінарського
заняття.
2.
Прочитати статтю Юрія Ганошенка «Полісемія в літературознавчій
термінології» (http://web.znu.edu.ua/99/l-article.php?item=29) та законспектувати найважливіші думки.
Міжнародна
лінгвістична енциклопедія. «…це відрізок мови, більший за речення» (с.356). «Дискурс належить до
набору норм, переваг і сподівань, що повʼязують мову з контекстом» (с.358).
Лінгвістичний
енциклопедичний словник. Дискурс – це текст у сукупності з екстралінгвістичними – прагматичними,
соціокультурними, психологічними та іншими факторами; текст, узятий у родієвому
аспекті; мовлення, яке розглядається як цілеспрямована соціальна дія… Це –
мовлення, занурене в життя.
Рене Декарт («Дискурс як метод») вживав поняття
«дискурс» у найширшому сенсі, себто як учену розмову, письмову або усну, на
філософську, політичну, літературну чи релігійну тему.
Мішель Фуко («Слова и вещи»). Французький
філософ-постструктураліст вважав, що дискурс є майже «мовленням». Це – поняття,
що містить слова та їхні значення, увесь зміст знаків. Мова є не вираженням, а
дискурсом. Коли кажуть «ні», це означає певні не висловлені, але існуючі
речення, думки. Те, що не висловлене в конкретному випадку, є дискурсом.
Дискурс може мати як паралінгвістичні аспекти (наприклад, жести), тай і
емоційно-оцінні та інші функції.
У 60-70-ті рр. ХХ ст. вивчення дискурсу стало
міждисциплінарною галузю, предметом особливого зацікавлення окремих
філософських шкіл. Так, французький пост структуралізм, зокрема, зацікавився
семіотичний описом різних видів текстів (політичного, художнього, дидактичного
та ін.). Мішель Фуко спробував поширити теорію дискурсу до всеохопної доктрини,
яка б повʼязала в єдину систему слова та речі. Він писав: «Те, що сучасне
мислення, по суті, обговорює, - це співвідношення смислу з формою істини і
формою буття. В уяві нашої рефлексії панує дискурс – дискурс, можливо,
недосяжний, який відразу був би й онтологією, і семантикою».
Т. ван Дейк («Мова. Пізнання. Комунікація).
Голландський дослідник розглядає дискурс як складне комунікативне явище, що
включає соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання
процесу виробництва і сприйняття текстів. Він називає дискурс складною
комунікативною дією.
Георгій Почепцов («Теорія комунікацій». Розділ 5.
«Комунікативні дискурси»). «Дискурс як одиниця поєднує в собі мовні і соціальні
вимоги. Це вже не суто лінгвістична, а соціолінгвістична структура. Дискурс має
відповідати нормам мовної ситуації, комунікативної ситуації і соціальної
ситуації. Достатньо згадати, як один і той самий зміст ми оформлюємо
по-різному, коли звертаємось, наприклад, до дитини, до свого друга, до свого
підлеглого або до свого начальника. Усе це мова в дії, в реальному
використанні.
Соломія Павличко («Теорія літератури»). Поняття дискурсу є
ширшим за поняття тексту. Дискурс багатьох давніх текстів, наприклад, не
піддається реконструкції. Якщо текст є формальною конструкцією, то дискурс її
актуалізує. Останніми десятиліттями термін дискурс серйозно розширив своє
значення. Він передовсім є мовою, котра розуміється як висловлювання і відтак
охоплює субʼєктів, які говорять або пишуть, а також слухачів або читачів, які є
обʼєктами дискурсу.
«Дискурс» належить до найбільш похідних понять, що
залишились від структуралізму і постструктуралізму у спадок. «Дискурс» має
найширший вжиток у сучасній теорії.
Зрозуміло, що запропоновані визначення не дають вичерпних
відповідей на питання про «дискурс», однак дають нам уяву про складність
поняття і множинність його трактувань.
До цього можна додати й таке.
У вивченні реального використання мови зацікавлені такі
науки як соціальна комунікація
(журналістика), теорія масової
інформації, риторика (наука про
успішну мовну комунікацію), реклама,
паблік рілейшнз (наука про
спілкування з суспільством різних соціальних інституцій), політична семантика (наука про значення слів у політичному
дискурсі), теорія переговорів, теорія аргументації, пропаганда та деякі інші. Усі вони
мають практичний характер, тому розглядають мову як інструмент досягнення своєї
мети. Не таємниця, що мова є інструментом утілення ідей і для журналістики.
Тому журналіст не може оминути дискурс як мовно-соціальну одиницю.
Щоб збагнути суть комунікативного дискурсу, достатньо
провести невеличку аналогію.
Що таке речення? Це звичний нам елемент структури,
наприклад, абзацу. Це відповідник до поняття текст. Отже, речення = текстові.
А що таке
висловлювання? Це вже не тільки речення. Це щось ширше за речення,
оскільки, крім речення, містить соціальний контекст його використання. Отже, висловлювання = дискурсові.
Звідси випливає, що текст
і дискурс – не одне і те ж.
РІЗНОВИДИ
КОМУНІКАТИВНИХ ДИСКУРСІВ
Телевізійний і радійний дискурс
Невимушений, часом непідготовлений, неофіційний –
розмовний тип мовлення. Спрямований на створення відчуття спілкування з живою
людиною.
Відтворює ситуацію з допомогою символів, тобто знаків: «герой»,
«волонтер», «євромайданівець», «тітушка»…
Промовець і слухач – у різних точках простору та часу.
Якщо йдеться не живий ефір, то слухач / глядач не може коригувати почуте /
побачене, не може перепитати промовця, адже адресант і адресат розірвані у часі
й просторі так, що екран / радіо перебирає на себе функції промовця, аудиторії
ж залишається тільки функція слухача.
На відміну від газетного чи літературного дискурсу,
адресат має адаптуватися до заданої швидкості подачі інформації.
Зараз види ЗМІ значною мірою уніфіковані через розвиток
новітніх технологій, зокрема інтернету. Раніше, наприклад, телевізійний і
радійний дискурси не дозволяли повертатися назад, на сторінку, яку випадково
пропустив, або яка викликала підвищену увагу. Сьогодні все це вже можливо
завдяки електронним архівам на сайтах теле- і радіоканалів.
Газетний дискурс
Газетний текст повинен бути більш розлогим за звичайну
комунікацію, адже віддаляє автора й читача у просторі та часі, має бути
вичерпним, передбачаючи відповіді на можливі питання читачів. У газетного
дискурсу велика внормованість. Непідготовленість, невимушеність чи
неофіційність – радше виняток, ніж норма. Велику увагу приділяє не тільки
змістові, а й формі викладу. У підготовці газетних текстів достатньо
можливостей зробити все виважено, тобто перевірити факти, перечитати написане,
відредагувати, використовуючи словники. Тобто газетний дискурс дозволяє
розширювати словниковий запас. Відомо, що, на відміну від побутового мовлення,
яке обмежене кількома тисячами слів (переважно дві-три тисячі), в газетному
мовленні використовують понад 20 тис. слів.
Газетний дискурс – це різновид і результат колективної
праці, адже публікацію автора коригують щодо контенту, форми, дизайну. Газетна
мова «суворіша», «правильніша», ніж, скажімо, мова на радіо чи на телебаченні.
Водночас газетна мова і більш трафаретна, стереотипна, одноманітна, ніж мова
художньої літератури.
У більшості випадків газетний дискурс базується на двох
головних моделях подачі змісту:
А) фактична модель – тут домінує виклад факту(ів);
Б) авторська модель – факт переважно привід для викладу
авторського бачення суті проблеми або розуміння й оцінки події(й).
У різних країнах свої традиції і домінанти щодо
переважання фактичної чи авторської моделі.
Оскільки сприйняття газетного дискурсу масове, але в
різних місцях, доречно говорити про кумулятивний ефект. Звідси й розуміння
авторитарними чи тоталітарними режимами ролі преси як засобу досягнення
політичних цілей, тому, за логікою політичних (державних) лідерів, ЗМІ треба контролювати.
Газетна шпальта поєднує в собі вербальну (словесну) та
візуальну подачу інформації, що сприяє гармонізації сприйняття, адже слово й
зображення осмислюються різними
півкулями головного мозку людини.
Писемна форма подачі й можливість більш тривалого
використання дозволяють газетному дискурсові залишатися більш офіційним для
урядів чи парламентів, залишаючи ТБ та радіо переважно роль дискусійної
трибуни. Тобто газетний дискурс ніби підсумковий, вирішальний.
Театральний дискурс
Театральні знаки підкреслено символічні. Театр буває
класичний і модерний. Останній намагається запроваджувати нову знакову
дійсність.
Театральна комунікація одразу порушує всі закони
звичайної комунікації: актори вдають, ніби не помічають глядачів, а глядачі не
мають права втручатися у дію, крім схвальних оплесків або обурення, що на
певний час призупиняє дію. Глядачі перебувають у темряві, актори – у світлі.
У театральному дискурсі використовують різні знакові
системи: декорації, одяг, освітлення. Використовуючи додаткові символічні
системи – рух, жест, одяг, декорацію, театр зацікавлений не у справжніх, а у
знакових ситуаціях. Тому літературний текст, навіть якщо це драматичний жанр, –
це ще не театральний текст!
Театральний дискурс – похідний від ритуального дискурсу,
тому й глядачі виконують певні правила, ніби дотримуються ритуалу: вони гарно
одягаються, верхній одяг залишають у гардеробі (про такі вимоги не йдеться в
кінотеатрі).
На відміну від літератури, де образ героя створюється
поступово, іноді наприкінці твору, в театрі актор зобовʼязаний створити образ
одразу.
Кінодискурс
Як форма масової комунікації – з початку ХХ ст. Як у
звичайній мові, в кіномові важливу роль відіграє синтагматика, тобто лінійне
розміщення знаків. Однак, на відміну від звичайної мови, знаки кінодискурсу
стають знайомими лише під час перегляду фільму. Одне з ключових творчих завдань
кіно – створити мову кіно, а не просто текст, як у літературі. Г.Почепцов
слушно зауважує, що у звичайній комунікації ми йдемо від мови до тексту, а в
кіно – від тексту до мови. На думку П.Пазоліні, діяльність письменника – це
суто художня творчість, а діяльність режисера – спершу лінгвістична творчість,
а потім вже художня…
Кінодискурс збагатив людську ментальність монтажем –
новим типом семіотичної одиниці, яка будується за законами невідповідності.
Навзаєм монтаж збагатив кінодискурс, з якого був експортований в інші сфери
мистецтва і творчої діяльності – художню літературу, журналістику… А ще
кінодискурс збагатила й поява звукового кіно.
Літературний дискурс
Це один з найстаріших видів дискурсу. На відміну від
звичайної комунікації,яка надає перевагу спочатку змісту, а вже потім формі,
літературний дискурс, навпаки, найважливішим вважає форму, а не зміст. У межах
літературного дискурсу розрізняють поетичний дискурс. Тут актуальною є
проблема повторення форм. Ритмічна будова допомагала й полегшувала поезії
сприймати і запамʼятовувати текст(и).
Завдяки своїй багатозначності, художній текст
деавтоматизований: кожен читач знаходить свій зміст і сенс. Художні тексти – це
не інструкції з користування побутовими приладами або
тексти міжнародних угод, де потрібна чіткість, а не багатозначність. Художній
текст, навпаки, багатозначний, його можна перечитувати багато разів і знаходити
в ньому новий зміст.
Як замкнена структура, текст відокремлений від не-тексту.
Тому звичне і дуже зрозуміле та просте «Не висуватися» на вікні
тролейбуса-трамвая-автобуса – це теж текст і, очевидно, не зовсім текст, якщо
його оцінювати з погляду літератури...
Інтерес читача до тексту визначає не тільки сам текст як
такий, а й прізвище чи імʼя автора. Сьогодні літературний дискурс дуже
індивідуальний, він нерідко відображає авторське сприйняття світу. Роль автора
більш суттєва, ніж раніше, коли текст переважно відтворював колективні
уявлення.
Літературний дискурс здатний підпорядковувати собі читача
настільки, що цей читач може стати послідовником книжкових ідей та людей.
Цей дискурс є одним із різновидів мистецтва, тобто
ситуації в літературі є знаковими, вони символічно, а не реалістично, не
дзеркально відображають нашу дійсність.
У тоталітарних та авторитарних суспільствах художнє
слово, як і масову комунікацію, контролює держава.
Детально літературний дискурс вивчали Ю.Лотман,
Б.Успенський, В.Тинянов, Р.Барт, Б.Томашевський та ін.
Дискурс у сфері «паблік рілейшнз». «Паблік рілейшнз» - новий тип
комунікаційної діяльності. Для нього навіть немає точного україномовного
відповідника, адже «звʼязки з громадськістю» відтворюють лише частину
первісного контенту. У загальному розумінні (за висловлюванням Г.Почепцова) –
це комунікація у сфері взаємовідносин між суспільними інституціями та
громадянами.
Найчастіше метою цього дискурсу є створення позитивного
іміджу як інституцій, так і окремих людей. Тут не стільки важливо «що» сказати,
скільки «як»! Фахівці дискурсу у сфері PR стежать за тим, як виглядають політичні лідери та
державні діячі, як вони поводяться публічно, виступають у ЗМІ. У політичній
реальності дискурс у сфері PR враховує
і те, що виборці доволі часто голосують не за ідеї, партії, можливості, а за
особисті якості лідерів (наприклад, за Юлю, за Віктора, за Вітю). Так само
дискурс у сфері PR здатний створювати імідж (як позитивний,
так і негативний) і цілої країни, міжнародних організацій (ООН) чи союзів (ЄС).
На жаль, в останнє десятиліття ХХ ст. масово поширилося
таке шкідливе явище, як «чорний PR». Ця
проблема не менш актуальна й зараз, а її феномен, точніше, антифеномен, ще
потребує дослідження.
Дискурс у сфері PR відповідає за організацію брифінгів, прес-конференцій, виставок,
презентацій, візитів, тому такі фахівці мусять добре орієнтуватися у специфіці
кожного каналу масової комунікації, вміти зробити інтервʼю, написати виступ,
статю, підготувати прес-реліз чи буклет.
Рекламний дискурс. Має бути спрямований не на товар, а на
продаж типових психологічних уподобань людей. Наприклад, типи автомобілів або
різновиди брендів одягу – це не просто товари, а насамперед знаки, з якими
повʼязані різні типи життєвої поведінки споживачів: агресивність,
сексуальність, виваженість, влада тощо. Тут йдеться не стільки про продаж
самого товару, скільки про реалізацію його символічного відповідника. Під час
купівлі покупець звертає увагу не на відмінності товару, а на відмінності його
знакової суті.
Політичний дискурс. Функціонально спрямований на майбутній
контекст. Йдеться переважно про те, що не можна перевірити тепер, а саме – про
обіцянки щодо поліпшення зарплат, пенсій, життя тощо. Майбутні контексти важко
заперечити. Цим і користуються політики, отримуючи дивіденди сьогодні.
Політичний дискурс навʼязує іншим власне розуміння понять
«істина», «правда», «мораль» тощо. Авторитарна або тоталітарна влада (доволі
часто саме вона є виразником політичного дискурсу) визначає тексти, які є
обовʼязковими для засвоєння (праці В.Леніна, К.Маркса, А.Гітлера, В.Путіна
тощо). Тому політичний дискурс зорієнтований на пошук ворога й моделювання
цього ворога (якщо його важко знайти). «Ворог» (так було в СРСР, так є у
путінській РФ) – це дуже активна частина ідеологічної схеми (білогвардійці,
куркулі, шпигуни, імперіалісти, іноземні агенти, бандерівці, «київська хунта»
тощо). Наявність ворога виправдовує багато невідповідностей сьогодення. У тому,
що щось не так (або все не так), найчастіше винен ворог. Як зовнішня загроза,
ворог здатний цементувати суспільство, і тоді ним легше керувати.
Іноді політичний дискурс може більше відповідати нормам
аудиторії, ніж нормам самого автора, який стає ніби вербальною фігурою, певним
героєм власного тексту. Залежність від різної авдиторії призводить до того, що
автор висловлює суперечливі думки: щоразу вони відповідають інтересам
аудиторії, але суперечать одна одній. Наприклад: М.С.Горбачов, тоді Генеральний
секретар ЦК КПРС (перед робітниками): «Ви – підґрунтя перебудови!»; (перед інтелігенцією):
«Ви – підґрунтя перебудови!».
Більш докладно політичний дискурс вивчає Г.Почепцов.
Тоталітарний дискурс. Тут головний промовець, а всі інші
вдовольняються пасивною функцією: іншим дозволено підтримувати промовця,
захоплюватися його словами і вчинками, аплодувати, але не дозволено
заперечувати, принаймні публічно. Уніфікованість, орієнтування на старі
орієнтири, дозвіл інтерпретувати «виділені», «правильні» тексти призвели до
того, що тут дуже високий рівень цитування.
Тоталітарний дискурс налаштований інтерпретувати «свою»,
тобто «правильну, «потрібну» інформацію з погляду позитивних досягнень, а
«чужу», тобто «неправильну», «небезпечну» - як негативну. Таким чином, нормою є
підтримка контекстів «плюс» - «мінус», «позитив» - «негатив». Про «своїх» -
добре і дуже добре, про «супротивників» - погано і дуже погано, з викриттями та
розвінчуваннями. Є також свої часово-просторові закони. Чужий світ
розглядається як ворожий, натомість свій – оспівується. Наприклад, охоронці
кордонів (прикордонники), розширювачі цих кордонів (льотчики, космонавти,
танкісти…). Зрештою, люди старшого і навіть середнього віку добре памʼятають
той час, коли «початок світового часу вів відлік від Жовтневого перевороту 1917
р.» (Г.Почепцов) в Петрограді, коли Москва була ледь не центром світу, а масова
комунікація (засоби масової комунікації та пропаганди і маніпуляції) та художня
література лишень ілюстрували чіткі ідеологічні схеми.
Крім тестів, тоталітарний дискурс реалізується як синтез
вербальних та невербальних конструкцій, знаковими вираженнями чого стають
урочисті збори, демонстрації, паради, інші ритуальні або церемоніальні відображення, для яких повторення минулого є
важливішим за нову дію. За цих умов, майже неймовірними накладами (у сотні
тисяч примірників, іноді – у кілька мільйонів!) друкують усілякі доповіді,
постанови, виступи, статті, брошури й книжки, а звіти з нарад і засідань – як
засоби й інструменти формування «порядку денного» - передруковують усі головні
видання, електронні ЗМІ.
Отже, в умовах тоталітаризму вербальний дискурс
важливіший за реальність. Комуністи у Верховній Раді України в 90-ті рр. ХХ ст.
заявляли, що, мовляв, Голодомору в Україні не було, бо про нього не писала
радянська преса.
Тоталітарний дискурс виражається не тільки в текстах, а й
у різних конструкціях – від вербальних до візуальних (будинки, площі,
памʼятники), адже архітектурна дійсність – принципово знакова. Аби продовжити
себе в майбутньому, цей дискурс орієнтований на зміну назв міст, вулиць, площ,
героїв…
Неофіційний дискурс. Важливі чутки, анекдоти, вигадки.
Функціонує як у нормальних, демократичних суспільствах, так і в тоталітарних чи
авторитарних. В останніх – найперше там, де влада не здатна або не зацікавлена
їх контролювати.
Чутка – це те, що поза доступом до мас-медіа. Чутки анонімні,
але завше відображають колективні уявлення громади, найчастіше – «оживлення»
людського підсвідомого, незважаючи на їхню правдивість чи неправдивість. Майже
досконала циркуляція цих текстів є результатом влучності й дотепності форми.
Анекдот, на думку Г.Почепцова, - це ніби клітинка
художньої оповіді, що за семантичними особливостями наближає її до новели.
Релігійний дискурс. Це різновид комунікації з вищою істотою,
з абсолютом, що донедавна відрізняв її (релігійну мову) від звичайної: латина (Європа),
церковнословʼянська (Україна, Московія, Білорусь). Останнім часом, як відомо,
церкви потроху переходять на національні мови. Основними формами (способами
вираження) релігійного дискурсу є молитва, проповідь, сповідь.
Сповідь – це акт усвідомленого каяття і прохання
про прощення.
Молитва – прохання, подяка, звернення до Бога,
похвала. Адресатом є не тільки Всевишній, а й сама людина, яка молиться, тобто
адресант, адже під час молитви змінюється свідомість віруючого.
Проповідь – це наче місток між Біблією та людиною,
це канонічна форма тлумачення слів Бога з допомогою символічних ситуацій з
Біблії і певне перенесення смислів минулого в сьогодення. На думку Ю.Шрейдера,
у молитві відображено не знак, а символ, адже знак – це щось відокремлене від
людини, а символ – це злиття людини і слова, виражене у вірі людини в певний
символ, який є предметом віри.
Неправдивий (брехливий) дискурс. Це нехтування етичними нормами і
порушення постулату говорити правду. Найчастіше до цього дискурсу вдаються
політики, політтехнологи. Наприклад, у часи СРСР Захід називали «загниваючим».
Різновидом неправдивого дискурсу є також всілякі лестощі. Особливо огидно це
спостерігати на державному (офіційному) рівні. Нещирим також є вживання слів
«геніальний», «найкращий», «неповторний», «незамінний»…
З іншого боку, такий дискурс буває виправданий (інколи
навіть необхідний) у ситуації між лікарем та важкохворим. Буває, що правда
лікаря вже не врятує, а тільки прискорить смерть.
Іноді можна почути думку про те, що й художня література
– теж неправдивий дискурс. У нормальній літературі, яка функціонує за законами
мистецтва слова й думки, постулат правдивості в буденному розумінні не діє,
однак, коли йдеться про заангажовану політико-ідеологічну модель так званої
художньої літератури (соцреалізм, побудова нової людини на основі кодексу
будівника комунізму тощо), то тут доречно говорити про реалізацію брехливого
дискурсу.
Ритуальний дискурс. Будучи повернутим у минуле, повторює все
те, що вже було, не дозволяючи запроваджувати щось нове: наприклад, урочисті
збори.
Лайливий дискурс. Це особлива комунікаційна ситуація, в
якій знімають деякі заборони, наприклад, вживають нецензурні слова. З іншого
боку, це принципове невиконання всіх вимог нормального дискурсу, коли поведінка
будується на запереченні норми. Найтиповіша реалізація – перехід з «Ви» на
«Ти».
Етикетний дискурс. Акцентує на позитивних рисах
співрозмовника. Майже автоматичний, тобто не викликає напруження. Доволі часто
це гра з обох сторін.
Фольклорний дискурс. Реалізує елементи театральності, які є в
народних звичаях, і дозволяє кожному стати актором.
Міфологічний дискурс. Відображає зародження і становлення
світу. У міфі головне – не стиль, не синтаксис, не морфологія, а сама історія.
Крім проаналізованих тут детально і названих побіжно, є
ще чимало інших дискурсів: святковий, невербальний, міжкультурний,
візуальний, ієрархічний, іронічний тощо.
Професор Г.Почепцов ставить питання про те, що спільне у
всіх цих різних видів дискурсів, і пропонує відповідь: обмеження структури
текстів. Досить згадати, скажімо, офіційного Л.Брежнєва, і неофіційного, з
анекдотів.
Система дискурсів – це певний набір протиставлених
характеристик. Так, різновиди масової комунікації (преса, радіо, телебачення,
інтернет) ніби протистоять літературі, театрові, кіно як такі, що чіткіше й
оперативніше відповідають реальності. Саме тому вчорашня газета майже нікого не
цікавить, а старіший роман – навпаки.
Таким чином, можна погодитися з Г.Почепцовим у тому, що
дискурс – це мовна дійсність, яку покладено на соціальні координати.
ДОДАТОК ДО ТЕМИ
Юрій Ганошенко. Полісемія в літературознавчій термінології
(http://web.znu.edu.ua/99/l-article.php?item=29)
…Так, засадничими термінами сучасного літературознавства
стають загальнонаукові терміни "дискурс" та "парадигма",
які разом з великою кількістю інших наука про літературу отримала в спадок від
"галльських кумирів" – цілої плеяди філософів-деконструктивістів, яких
з деяким запізненням відкрили для себе інтелектуали пострадянського
суспільства. Знання специфічної термінології постконструктивізму стало для
критиків та теоретиків своєрідним іспитом на елітарність, приналежність до
когорти обраних. Це стало можливим внаслідок того, що праці цих філософів мали
безпрецедентно дискусійний характер – це в значній мірі призводило до
епатування і концептуального протистояння з традиційною методологією. В той же
час вони були достатньо відкритими та універсальними, щоб нові покоління вчених
могли в їх рамках знайти для себе невирішені проблеми в науці. Проте
зловживання та почасти викривлене трактування цих термінів призвело до
особливого ставлення до них: виникли вирази "писати на дискурсі" та
"ботать по Дерриде", тобто до і так широкого трактування додалось ще
й іронічне.
"Дискурс" не дарма став одним з головних слів-паразитів в мові
сучасної науки, це дуже зручний та місткий термін, оскільки позначає одразу
декілька понять.
Вживання терміна "дискурс" йде
від латинського "discursum", що позначає "втеча від і до" й
первісно в англійській та французькій науковій літературі позначав
контрольований мисленнєвий процес, результат якого повинен бути впорядкованим і
логічно вписуватись в ідейний контекст, прикладом чого є проповідь.
З іншого боку, "дискурс" часто використовується
для позначення усних форм вияву мови у протиставленні до письмових. Саме таке
значення закріплено у "Словнику англійської мови", виданому
Оксфордським університетом - "зв'язок думок у процесі мовлення". Як
бачимо, термін позначав поняття, що знаходилося на межі двох наук – психології
та лінгвістики.
Однак у другій половині ХХ століття
відбувається поступове розширення поняття "дискурс" і ототожнення
його з терміном "parole", який ввів Ф. де Соссюр, що позначає
конкретний прояв мови на противагу мовній системі взагалі, а також семіотичним
розумінням тексту як набору знаків, призначеного для інтерпретації, але з
підкресленою ситуативністю його вияву.
Чим далі, тим цей термін більш широко
трактується. Поступово він набув значення мовної свідомості людей в її
історичних виразах.
Останнім часом термін "дискурс"
набув значного поширення в політології, соціології, соціолінгвістиці та теорії
комунікації, в яких він розшифровується за допомогою формули: мовлення + дія. Оскільки дія і
взаємодія індивідів відбувається в певному комунікативному середовищі, то
говорять про інституційний дискурс
(політичний дискурс, релігійний дискурс, педагогічний дискурс і т.д.). Так, Тьєн Ван Дейк, аналізуючи моделі
комунікативної поведінки, пропонує наступне визначення: дискурс – це письмовий чи мовленнєвий вербальний продукт
комунікативної дії, функціональна частина комунікативних і загальносуспільних
культурних цілей соціальних груп та окремих осіб. У соціальній психології
використання терміна "дискурс" зосереджується для опису типів
мислення і пов'язується з працями кінця 60-х років француза Мішеля Фуко, однак
у 80-х рр. вже вважається, що дискурс не змальовує світ, а формує його, є суттю
пізнання та самовираження. А Джонатан
Поттер та Маргарет Уезерел у
своїй праці "Дискурс і соціальна
психологія", позначаючи цим терміном всі форми розмовного та
письмового мовлення, демонструють способи організації мовою людського
сприйняття і творення нею реальності. Тобто, термін змінює свою семантику від
логічного опису реальності до засобу її конструювання. Це конструювання виконує
різноманітні функції, як специфічні, так і глобальні. Під
"глобальними" дискурсами Дж. Поттер має на увазі здатність конструювати такі структури, як
соціальне "Я", а також реальність в цілому.
В сучасній історіографії використання
терміна "дискурс" стає кардинальним пунктом теоретичного розвитку
науки. Дискурс є категорією міждисциплінарного аналізу, що дозволяє вивчити все
хитросплетіння векторів історичної реальності, визначаючи ґендерні, етнічні та
класові відносини.
Таке поширення терміна "дискурс"
в різних галузях гуманітарної науки призвело до взаємонакладання та дифузії
його окремих семантичних полів. Тому ще в 1971 році Дж. Кінейві писав про те, що теорія дискурсу незабаром буде
охоплювати усі доступні розумінню наукової свідомості різноманітні типи
дискурсів зі звертанням до природи кожного типу, осягненням його логіки і
організаційної структури. Цей підхід дозволив використовувати термін "дискурс" у значеннях:
1. Продукт комунікативної дії (бесіда,
спілкування).
2. Смислова однорідність, логічність і
актуальність цього продукту (довідковий дискурс, мотиваційний, літературний,
дослідницький).
3. Його жанрова та ідеологічна
приналежність, прив'язаність до певного контексту (тоталітарний дискурс, епістолярний
дискурс і т.д.).
4. Зв'язок з цілісним шаром культури та
конкретним історичним періодом (напр., "Дискурс модернізму в українській
літературі" С. Павличко).
5. Стосовно галузей наукового дослідження
він позначає методологічну спрямованість, впорядкованість елементів у певній
науці (екзистенційний дискурс літературознавства, ґендерний і т.п.).
Таким чином, виявляється, що дискурс – це багатозначний
соціокультурний термін, який враховує всю сукупність обставин, що передували
його виникненню, а також логічно впорядкований цілісний шар явищ, що визначає
ці обставини й одночасно включає їх в себе.
Не менш розповсюдженим у сучасному
літературознавстві є термін "парадигма",
який було введено у науковий обіг Томасом
Куном у його праці "Структура наукових революцій". Американський
історик і філософ науки зробив основний вклад у зміну напряму досліджень в
галузі філософії та соціології науки в 60-х роках ХХ ст. В його вченні термін
набуває універсального значення, залишаючи зв'язок із своїм первісним семантичним
полем – основою. В перекладі з грецької Paradeigma означає: para – біля, проти,
майже, а deigma – зразок, приклад, тобто те, що біля зразка, але нібито
всупереч йому, причому майже те саме, що й зразок, але все ж самодостатнє –
першозразок. Найближчими синонімами такого значення є поняття "абсолютні
передумови" та "ідеали природного порядку".
Зміна семантики терміна пов'язана з тим, що
парадигма не може бути незалежним
логічним суб'єктом (як дискурс), а лише засобом
інших суб'єктів, тобто, завжди потребує свого доповнення. Парадигма чого?
Парадигма науки, парадигма культури, парадигма знання. Це призводить до
розмежування загальнонаукової, міждисциплінарної парадигми, яка є характерною
для всієї суспільної свідомості, та галузевої парадигми, яка є чинною для
окремої науки. Також виокремлюється часткова парадигма, що звужує поняття до
функціонування в окремій країні або часовому періоді. Звичайно, кожен різновид
поняття окреслює варіанти семантичного поля терміна "парадигма", які,
запозичуючись літературознавством, створюють полісемічне його трактування.
У соціології парадигма служить соціальним
прикладом або зразком для оцінки рівня досягнення поставленої мети. Також до
первісного значення додається розуміння парадигми як моделі постановки проблеми
та її подальшого вирішення. Саме таке значення культивується в мовознавстві
(наприклад, існує парадигма відмінкових закінчень іменників). Таке ж значення,
як основне, подається в Літературознавчому словнику-довіднику. Проте також ця
модель включає в себе фактичну практику наукового дослідження, приклади,
виведення певної закономірності, створення теоретичного рівня, з якого
починається наукова традиція. Тобто ми бачимо, що термін "парадигма"
набуває семантики системи та структури.
Тому методологічно усвідомленого втримання
логічних рамок семантики терміна, який би враховував його специфіку, немає, і
парадигма теж стає одним із термінів-паразитів, що вживається на кожному кроці
і не тільки в науковому дискурсі. Поступово вона також набуває моделюючого
значення, тобто вона не тільки є моделлю, що характеризує певну наукову
діяльність, але й визначає її напрям і передбачає зміни в загальній структурі
наукового знання. Внаслідок чого термін "парадигма" постійно розширює
своє значення і поступово асимілюється з такими поняттями, як
"модель", "структура", "система",
"стадія", "рівень розвитку", "ступінь",
"гештальт", "форма", "модифікація",
"особливості будови", "тип мислення", "стиль
мислення", "типологія", "ментальність і менталітет",
"соціальний імператив" і т.д. В соціології парадигма також несе в
собі значення діалектичної єдності, набуває амбівалентного характеру, оскільки
вона визначає особливості відносин в соціальному секторі, який базується на
подвійному характері діяльності інтровертів та екстравертів, жіночої та чоловічої
ментальності. А найбільш адекватним антонімом до терміна "парадигма"
стає "альтернатива".
Таким чином, ми бачимо, що розвиток
полісемії в літературознавчій термінології залежить часто від характеру
міждисциплінарних зв'язків теорії літератури з іншими галузями наукового знання
і йде шляхом нашарування різних значень на первісну семантичну основу. Тобто
йде шляхом доповнення, практично втілюючи тезу Аристотеля про нескінченність
речей (понять, їх значеннєвих відтінків) та обмеженість слів для їх
позначення. І джерелом еволюції в цьому випадку, за В. Русанівським, є суперечності
між значенням слова та його значимістю (можливостями вступати у різні типи
смислових стосунків)…
